Галаган Людмила Михайлівна

glm1Людмилу Галаган з Вілії знають не лише у своєму селі, а й далеко поза його межами як надзвичайно чуйну, м’яку на вдачу, таку, що завжди відгукнеться на прохання допомогти. Для своїх близьких, рідних, знайомих вона є справжнім уособленням жіночності, берегині сімейного вогнища. Односельчани добрими словами відгукуються про неї, як про медика від Бога – тривалий час пані Людмила пропрацювала завідуючою тутешнім ФАПом, і тільки з незалежних від неї причин змушена залишити близьку її серцю роботу.
Тепер же вона, маючи трохи вільного часу, опановує далеко непросте мистецтво вишивки бісером. Як же розпочалося таке захоплення, цікавлюся у господині затишного дому?
– Не так давно, років зо два тому, гостювала на Борщівщині у молодшого сина Іванка, котрий в зятях у тих краях. Там і вперше на власні очі побачила вишиття бісером – у нашій місцині такого не зустрічала. Перше, що зробила після опанування азів нової для себе науки, то це вишила обновки для своїх онучок – Олександрочки та Світланки, – розповідає Людмила Михайлівна.
Бісеровишиття – захоплення, яке вимагає чимало часу, зусиль. Так, перші блузочки майстриня вишивала місяць кожну – по 6-8 годин в день, адже, щоб милував зір красивий візерунок, то варто вишивати дуже дрібнесенькими бісеринками. Цікаво, що до тонкощів цієї надзвичайно творчої роботи доходила самотужки, без ніяких підказок. З простої причини – пані Людмила одна з перших на Шумщині почала започатковувати дещо незвичне для наших країв рукоділля.
З перших її витворів – вишитий віночок навколо ікони, далі бачу в оселі вишукану закладку для, кілька з них зберігаються у сільському храмі, є там і обрус на престол, де лежить Святе Письмо. Це непросто так зроблено – жінка вдячна Небесним силам за те, що саме вони, як вважає вона, підставили своє плече порятунку, коли, здавалося, була втрачена сама надія на це.
В її барвистих, колоритних вдяганках ходять чимало близьких її людей – внучок Володя та чоловік Володя, син Михайло, що живе з батьками у Вілії, донька Наталя, яка чайкою лине у батьківську хату з Рівного, найкраща подруга Світлана, зрештою, таких назбирається доволі – напевне, що і просторий будинок буде трішки затісний, коли б вони зібралися всі разом.
Наразі нічого не вишила тільки собі. Адже поспішає робити приємне іншим. Тому і падають рясно на полотно дрібнесенькі яскраві бісеринки, як краплинки Людмилиної щирої душі.
“Новини Шумщини”
27 липня 2012 року, п’ятниця №31 (7367)
glmglm2