Галан Олена Зіновіївна

galaganozМайстриня-вишивальниця з с. Віликі Дедеркали Шумського р-ну.
Затишна  оселя Галанів, що на околиці Великих Дедеркал, милує око різноманітністю вишивок, які все своє життя вишивала Олена Зіновіївна. Привила любов до вишивки  і своїм донькам Лілі  та Олі.  Вишивання для неї тільки дозвілля, хобі, як кажуть, а частинка життя і пам’ять про минуле , — мовить Олена Зіновіївна, показуючи свій, вишитий за десятиліття, скарб власних рук. Чого серед нього не було зліч вкритих візерунками-ру’шників, сорочок, штор,вишитих  ікон, картин. Серед ‘ рукодільного різноманіття кинулася у вічі скромна серветка, на якій звичайною г’ладдю вишита Богородиця із словами «О, Мати Божа,  молись за нас. Львів. 1947 рік». По всьому видно — не один десяток літ вона зберігається у сім’ї Галонів. Довгими роками це для мене була єдина згадка  про маму, всім, що лишилося від неї,  — розповідає Олена Зіновіївна.
Розділені долі
Її матір — Любов Петрушевську — у 1946 арештували у рідній Шкроботівці за зв’язок з повстанцями. 23-річну Любу запроторили сумнозвісну Кременецьку в’язницю. Там і народилася  Олена. Суд не зглянувся над молодою  матір’ю і немовлятком. Вирок — 10років позбавлення волі та 5 років заслання.
Правда, молоду шкроботівчанку перевели у Львівську в’язницю, де й прожила маленька Леся свої перші півтора роки. А далі їх розлучили — крихітну донечку Олену зі знайомими відправила до далеких родичів у Мізюринці. Її ж кинули у жорстокий млин гулагів на довгі роки. І лишилася Олені на згадку про маму хустинка з вишитою Богородицею.
Після відбуття покарання Люба Артемівна не повернулася у рідні краї.
Важко сказати, що спонукало її до такого кроку — чи то образа, чи то боязнь почути зневажливе тоді слово «бандерівка», а ймовірніше — небажання своєю судимістю негативно вплинути на долю доньки, яка тільки-но розпочинала своє доросле життя.
Дівчина вступила на навчання у педагогічний вуз, здобула диплом вчителя, вийшла заміж. Але про маму знала небагато — невідомим для неї було навіть і місце, де вона жила. Таким чином, дамоклів меч — позбутися роботи у зв’язку із націоналістичним минулим найріднішої людини — постійно висів над Оленою Зіновіївною. У кінці 80-их, коли розпочалося переосмислення української історії часів визвольних змагань 40-их років, Люба Артемівна наважилася приїхати до дочки, не боячись, що своїм приїздом зможе нашкодити їй. Усі ці роки вона стежила за життєвим шляхом своєї Олени, але приїхати, об’явитися — означало ускладнити доньці життя. Можна лише уявити, що творилося у душі жінки.
Так трапилося,   що  Олена Зіновіївна зустрілася зі своєю мамою через 43 роки,  Взимку 1989-го року коли віддавала заміж старшу доньку Лілю. Бабуся Люба привезла з собою внучці цілий погас вишитих рушників та подушок. Невдовзі після цього, у серпні, Люби Артемівни не стало.
І вишиття на серце лягає
Любов до вишивання Олена Зіновіївна успадкувала від матері. Свою першу вишивку, пам’ятає, зробила у вісім років. І з того часу не уявляє себе без цього заняття. Найбільше їй до вподоби — творити на полотні квіти. Треба просто бачити, які чудові соняхи, троянди дивляться на вас у будинку Галанів.
Перейняли захоплення мами і її доньки. Старша — Ліля — неповторна майстриня вишиваних пейзажів — гірські, морські краєвиди немов вималювані пензлем. Яка це копітка праця, можна зробити висновок з того, що деякі деталі, а то й цілі картини, Ліля вишиває з допомогою збільшувального скла.
Молодша — Оля — не уявляє себе без вишиття ікон. Образи, створені руками цих жінок, знаходяться у Великодедеркальському Свято-Миколаївському храмі. А вдома, на почесному місці, вигаптувані ікони київських князів Ольги і Володимир.
Життя Олени Зіновіївни, у яке так боляче вплелися реалії нашої недавньої історії, склалося, попри все, не тільки з чорних ниток. Червона барва — це її турботливий, люблячий чоловік Володимир Йосипович, з яким прожили у парі 36 років, доньки, якими тішиться І гордиться, внучок Тарас. А що ще треба людині для щастя?!